Прочитав литературное произведение, я почти никогда не читаю критику (читать критику ДО прочтения самого произведения - это вообще дикость, потому как спойлеры, да и свежесть восприятия теряется; круче, чем читать критику ДО, может быть только читать критку ВМЕСТО). В основном из-за лени и тщеславного желания на практичке говорить о собственных впечатлениях, а не зачитывать отрывки из чужих критических статей, как поступают многие мои однокурсники; слава Богу, не все. При том, что статьи все читают практически одни и те же, поэтому на семинарах сражаются, кто быстрее успеет процитировать критику, иногда не вполне понимая смысл цитаты. Собственно, критику мне читать без надобности - я и так все эти статьи, которые подаются в списке литературы на практичку, услышу в пересказе. Так что да, критику я почти не читаю. А вот сегодня решила, что это во мне говорит высокомерие, опять же лень и упорное желание и дальше оставаться дилетантом. Решила исправляться, просмотрела пару статей по свежепрочитанному роману, сделала вывод, что у авторов критических статей можно просто уроки брать по тому, как успешнее всего запутать и усложнить даже самую простую мысль.
Вот и автор данного отрывка явно все силы приложил к тому, чтобы казаться умнее:
Виокремлення саме цього семантичного поля повістування з-поміж вербалізованої лінійної послідовності знаків є досить складним процесом, який полягає в членуванні художнього сюжету на інваріантні окремі семіотичні елементи, з яких потім конструюється загальна семантика архаїчного каркасу, адже “будь-яке повідомлення має інтерпретуватися, отримувати переклад при трансформації його в знаки іншого рівня”. Мотив зустрічі в даному випадку є тим мінімальним елементом сюжетної організації твору, який проектує інтерпарадигматичність дослідження семіозису окремого твору на різні рівні поетики, на творчість письменника, на певний етап літературно-мистецького руху та окрему соціально-політичну реальність.(c)
S-mile
| четверг, 12 октября 2006